Очамимря (Повiсть безврем’яних лiт)

Олександр В. Ірванець

«Іде-бреде Очамимря. Іде коли берегами, а коли й руслом Рiки, мiлководдям, очеретами прибережними. Іде-бреде, довгим хвостом по водi хляпае. голодним позирком лiворуч-праворуч зирить: де зайця якого зауважить, iнде ондатра з води вилiзла погрiтися – Поженеться, ухопить, гам – i нема! Жабою великою необережною також не гребуе. Помiтила понад берегом лисицю, кинулась було, та не здолала: замала iще з хижою звiриною битися. Ну, нiчого, вона iще росте, вона ще виросте…»

Олександр Ірванець

Очамимря

Повiсть безврем'яких лiт

* * *

Іде-бреде Очамимря. Іде коли берегами, а коли й руслом Рiки, мiлководдям, очеретами прибережними. Іде-бреде, довгим хвостом по водi хляпае. голодним позирком лiворуч-праворуч зирить: де зайця якого зауважить, iнде ондатра з води вилiзла погрiтися – Поженеться, ухопить, гам – i нема! Жабою великою необережною також не гребуе. Помiтила понад берегом лисицю, кинулась було, та не здолала: замала iще з хижою звiриною битися. Ну, нiчого, вона iще росте, вона ще виросте.

Очамимря вилупилась минулоi весни серед лугу, у верхiв’ях Рiки. Була вона не малою й не великою, нiчим серед своiх братiв-сестер не вирiзнялася. Бiгала вона лугом, шелестiла в травi, за всякими кузьками ганялася, довгим язичком собi до пащi iх збиваючи. Боялася всього, вiд себе бiльшого, налякано шугалася й ховалася вiд тiнi коршака в небi, чи вiд довготелесого боцюна або деркача в лузi, чи й вiд тiеi самоi ондатри, щойно згаданоi, а то й вiд безневинного зайця.

Потiм, якоiсь теплоi лiтньоi ночi, коли Очамимря сидiла у вологiй прохолодi нори, десь далеко-далеко щось велике-велике зненацька здригнулося, аж загула сама земля у надрах своiх i стiнки нори пообсипалися. Та вранцi так само свiтило сонце, зеленiла трава, i мiрiади кузьок смачно сновигали в нiй так само чи майже так само, як напередоднi. Очамимря переднiми лапами розгребла невеликий завал бiля входу в нору i, час вiд часу задираючи голову, гайнула в траву на полювання.

Десь тодi вона й почала рости. Одразу Очамимря цього й не помiтила. Та вже за два чи за три днi вона вiдчула, як важко стало залазити до нори: ii стiнки наче звузилися, стискали тiло з бокiв i не пускали в глибину, до кубельця. Урештi, таки дiставшись до кубельця, Очамимря ледве змогла розвернутися в ньому головою до виходу й аж тодi заснула якимось незвично мiцним, довгим i солодким сном.

* * *

А внизу за течiею Рiки град стоiть. Великий, багатий i славний. Його первi люде ще невiдь-коли збудували. Нiхто навiть зi старих, кому 30 лiт i бiльше, сказати не може, коли град постав над Рiкою. Кажуть, нiби вiн тут вiчно стояв. Що ж, може, й вiчно.

Певно, навiть i Кнезь не знае, скiльки часу град наш стоiть. Хоча нi. Кнезь знае все. Вiн добрий, наш Кнезь, вiн великий i сильний, вiн старий i премудрий. Вiн майже всiх знае, як кого звуть iз вiльних, що в градi живуть. А смердiв усяких – iх чого ж на iм’я кликати, вони й самi себе на iм’я не завжди знають, до них тiльки «ейти» й говорять.

Рокiв нашому Кнезевi – страшно й подумати – уже за шiстдесят. Мало хто такий вiк проживае, аж п’ять дюжин, цiлу копу вже наш Кнезь переступив.

Гриднi його завжди супроводжують. Бо хоч вiн i великий, i сильний, але зростом не дуже вдався, та й статурою теж. Рудувате волоссячко рiденько голову прикривае, лисина з-пiд нього вже прозирае-проблискуе. Але Кнезь наш веселий завжди, пошуткувати любить, слiвце гостре сказати, чарку вихилити, а тодi пiсню завести, на струментi собi пiдiгруючи, що хитарою називаеться.

У градi нашому життя щоденно бурлить i вируе. На подолi, понад Рiкою, переважна бiльшiсть люду вiльного й мешкае. Ну й iще трохи на узвозах, що пiд гору тягнуться, i ще вгору по Рiцi, там, у бiк Тарасашевченка й петрiвки. А за горою, вважай, нiхто й не живе, тiльки Кнезь. Будинки там стоять добрi, високi, бiльшi, нiж у нас на подолi, але всi страшнi такi, чорнi, обгорiлi. І всерединi в них усе чорне-чорнiсiньке й смердить, i сморiд той не вивiтрюеться, хоч ти що не роби.

А на подолi будинки майже всi цiлiсiнькi, над подолом гори зеленiють, унизу Рiка несе своi води,