Вiршi з поду (збiрник)
Петро Мiдянка
«Вiршi з поду» – це збiрка ранiше недрукованих поетичних текстiв вiдомого украiнського поета, лауреата Шевченкiвськоi премii 2012 року Петра Мiдянки.
Автор iз певних причин не включав iх до попереднiх збiрок.
Багато вiршiв написанi ще в студентськi роки, крiм тих, якi, як «паровози», були вмiщенi в тогочасних закарпатських партiйних газетах та молодiжних альманахах.
Елегiйна настроевiсть викликана певними розчаруваннями в добу застою й вiдiрванiстю вiд культурних центрiв.
Вдумливий читач мае змогу порiвняти раннi й пiзнiшi твори поета, зробити своерiдний екскурс у молодiсть «вiсiмдесятникiв», перейнятися неперехiднiстю поезii.
Петро Мiдянка
Вiршi з поду (збiрник)
© «Лира-Плюс», 2012
Все права защищены. Никакая часть электронной версии этой книги не может быть воспроизведена в какой бы то ни было форме и какими бы то ни было средствами, включая размещение в сети Интернет и в корпоративных сетях, для частного и публичного использования без письменного разрешения владельца авторских прав.
НОСТАЛЬГІЯ
Цi червонi плями букового листя…
Пiд дерева не випав снiг.
А ланцюг бiлих вершин
Мене мiцно прив’язав
До маленькоi улоговинки,
Ще меншого села…
Сiдаю на сухе букове листя.
Простуджено кашляю,
Потiм думаю, що е на свiтi
Вулицi, на якi зовсiм не падае
Букове листя, а на них багато людей.
Тут зовсiм на пiшнику
Нема людей
І так багато торiшнього листя.
«Той горiховий сад, спеленаний…»
Той горiховий сад, спеленаний
Студеною-студеною зимою.
Напiвсонна, напiвбожевiльна рiка
На червоних пiсковиках…
Ожеледистий шлях поруч
З горою i рiчкою.
Ти один на тому шляху,
Нiкуди проступитися…
Хiба-що притулишся до сухоi вiльхи,
Поки проiдуть порожнi «Жигулi».
Далi простуватимеш, ковзатимеш,
Поки не вигулькне бiла вершина
Страшенно подiбна до Фудзi,
А то лиш знайома полонина,
У пiднiжжi якоi не квiтнуть троянди,
Екзотичнi папоротi живуть тут iз правiку.
Нiмо застигаеш, наче суха папороть,
Котру не змогли замести снiги.
«Мовчать кольоровi енциклопедii…»
Мовчать кольоровi енциклопедii,
Мовчиш ти, як декоративна статуетка
В цьому хаотичному пiдвалi.
Пiдлiтають до вiкон i б’ються у вiкна
Жовтi бабки якiсь фантастичнi.
Листаемо рукописи:
Чути лишень, як гальмують трамваi,
Як смiються дiти перед високими будинками,
І нiмо дивиться Леонардова «Панi з горностаем»
Із журнальноi вклейки
На оцi рукописи,
Де горять нашi душi,
Де необхiдно мовчати,
Бо вже слова такi зайвi
Й боляче-боляче порожнi…
«Надокучливий снiг довго лежить на долинi…»
Надокучливий снiг довго лежить на долинi.
Люди поскидали хутрянi шапки.
Вже й лiщина бавиться сережками.
Долиняни пораються у теплицях…
А ти, твоi гори, заваленi старим снiгом,
Як непотрiбом.
Але ж не хочеш, щоб нiч покоротшала,
Коли день не твiй, тiльки нiч…
Не просто темiнь – фантазiя
Разом з еклектикою мiсяця лютого.
«О, ти вмиротворенна пущо!..»
О, ти вмиротворенна пущо!
Як я не втямив твiй розвiй
Протягом мiсяця:
Це ж яворове пагiння зiмкнулося в кронi,
Це птицi з’явилися в опереннi райському
І мiсяць вгнiздивсь в сiдловинi зеленiй.
Дев’ять мiсяцiв апатii…
Вони хаотично рухаються в Лету,
А Лета вже поруч, за автобусним склом…
Дванадцять газдинь примостилось на хорах.
Вони про щось пiють на мотив коломийок.
І iх не заглушить дзвiнкiй свист електрички,
Котра швидкiсно мчить в сутiнковi тунелi.
Газдинi на платформi розвели пересуди
Про повiй та розлучення.
До вподоби це iм пiсля блаженств
Розмальованих хорiв…
Тебе ж пильнуе регiмент дiтлашнi;
Заштовхають невдаху? Поволочиться, може,
Всю свою дебрю спостерiгати, як, нарештi,
Розвиваються бутони шипшини:
Вiн латиною дивно ii називав,
Отак бовкнув i затявся,
Чомусь надовго затявся…
«Верболiз одцвiтав, потiм рiчка мiлiла…»
Верболiз одцвiтав, потiм рiчка мiлiла
І була вже не рiчка – тривожний потiк.
Але хвиля його цiлу нiч гоготiла,
Вдавалась до марних дитячих потiх.
І вже парост буяв та буянив доволi,
І м