Назад к книге «Помилка» [Светлана Талан]

Помилка

Свiтлана Олегiвна Талан

Багато рокiв тому Веронiка пообiцяла подрузi, яка помирала, що не залишить ii новонароджених малюкiв, Тимура i Дiану. Але обiцянки не виконала… Сплинули роки. Їi единий син став наркоманом. Що це, кара за помилки минулого? Як урятувати сина? І чи можна спокутувати провину перед покинутими дiтьми?

Свiтлана Талан

Помилка

По той бiк… нашого життя

Часто ми вважаемо, що життя – це тi успiхи або невдачi, прикрi та сприятливi обставини, радощi й бiди, якi стосуються здебiльшого нас, а не ще когось. Попри це любимо казати: «наше життя», себто узагальнюемо, думаемо, знову ж таки, передусiм про себе. Про свое. Про своiх. Як воно там, за вiкнами наших квартир i будинкiв, ми нiби й знаемо, принаймнi чуемо (iз теленовин або й вiд сусiдiв), утiм, головне – що коiться ось тут, при менi, коло мене, з моiми…

«Та що ви, моя донька нiколи не вчинить так, як ото витворила розпусниця Таня з п’ятого поверху!» – кидае мати зарiканнями й уже за рiк стрiчае кровиночку з дитинкою «у приполi»…

«Та що ви, мiй Максим не такий, вiн нiколи мене не зрадить», – переконана молода дружина – й уже за кiлька рокiв подае на розлучення через нестерпнi чоловiковi походеньки…

Нiколи не зарiкайся, кажуть у народi.

«Нiколи в собi не замикайся, – висновувала я, прочитавши цей роман, – бо помиляемося всi».

Письменниця Свiтлана Талан ось уже вкотре «не помиляеться», бо не зраджуе свого читача. Вона знову пише про те, що вiдбуваеться за вiкнами наших осель.

Веронiка зростала в чудовiй сiльськiй родинi, повивалася великою любов’ю матерi, мала вiрну подругу i мрiяла про прекрасне майбутне. Не зогледiлася, як воно, те майбутне, настало та обдарувало ii, на жаль, не тiльки всiлякими гараздами. Жiнка мусила багато стерпiти, але змогла чимало й нажити.

«А що менi потрiбно? – думала не раз, ставши вже дружиною, матiр’ю та фаховим лiкарем. – Маю чоловiка, сина, квартиру…»

Веронiка мала ще й велику душу, крiм усього iншого… Однак, як i кожна людина, вона помилялася. І саме це спричиняло подальшi перипетii, у якi втрапляла i з яких щоразу намагалася вибратися. Тим часом помилки робили i ii рiднi, тому впоратися з надскладними проблемами, якi лавиною насувалися на ii життя та сiм’ю, ставало дедалi тяжче…

Про те, як, помилившись, не зневiритися й не опустити руки, – цей роман.

І про те, як здолати непосильне, навчитися прощати й чому таким цiлющим е саме прохання пробачити…

І чи можна, вчасно зрозумiвши, де ти помилився, зупинитися й не схибити знову.

А ще про те, як «не мокнути пiд дощем», а «навчитися пiд ним танцювати»; як «не тупцювати в багнюцi», а «бачити в калюжi зiрки» i чому це так прекрасно!

    Жанна Куява

Вiд автора

Прописнi iстини та iх спростування

Героi мого роману – реальнi люди з нашого життя. Може, вони помилялися, iшли хибним шляхом, щоб ми не повторили iхнiх помилок?

Якщо людина робить одну помилку двiчi, вона повинна пiдняти руки вгору й зiзнатися або в легковажностi, або в упертостi.

    Джорж Лорiмер

Пролог

Пiсля розмови iз сином Веронiка довго не могла заснути. Бiльше говорив Микита, а вона мовчала, наче набрала в рота води, яку не можна було розплескати. Веронiка вiдчувала, що син цього разу не бреше – його голос був надто схвильований. Було зрозумiло: Микита довго готувався до цiеi розмови. Це вiдчувалося з того, як часом тремтiв його голос, як безладно вiн говорив i часто затинався.

Вона вже забула, коли Микита говорив щиро, без брехнi, але зараз iй здалося, що син уперше за довгий останнiй час казав правду. Веронiка давно не чула синового голосу. У глибинi душi вона чекала вiд нього дзвiнка, не бажаючи зiзнатися в цьому самiй собi. Чекала навiть тодi, коли в той фатальний день сказала, що вiн для неi помер.

Це були не слова, кинутi спересердя, а усвiдомлене, зважене, на ii думку, едине правильне рiшення. Вона змогла викреслити сина зi свого життя i спалила за собою всi мости, не залишивши навiть хисткого мiсточка, щоб коли-небудь повернутися назад. Веронiцi довелося налагодити абсолютно нове життя, де не було нi рiдних, нi близьких iй людей. Вона почала все з чистого аркуша – без брехнi, без