Наука про землю

Емма Андiевська

«Наука про землю» Емми Андiевськоi – поетична збiрка, у якiй натурфiлософськi роздуми поеднуються з герметичною формою вiршiв***. Свiтову славу письменницi принесли прозовi твори «Герострати», «Роман про людське призначення», «Подорож», «Джалапiта», «Тигри», «Казка про яян», поетичнi збiрки «Народження iдола», «Наука про землю», «Вiлли над морем», «Мiражi», «Мiста-валети», «Шухляднi краевиди» та iн. Емма Андiевська – украiнська письменниця та художниця, яка працюе у стилi сюрреалiзму та герметизму.

EMMA АНДІЄВСЬКА

НАУКА ПРО ЗЕМЛЮ

* * *

Листку – ложечкою, дорозi – лопатою.

Низом – суга, горою – моровиця.

Везуть пiсню в черевi коня,

І крiзь рожеву золу

Проростае зерно гiрчицi.

* * *

«Сини лiтатимуть», – погодились онуки,

Вiдтявши дiдам волосся.

Вирiс хмiль, виросла лобода,

Лiтае над свiтом серп, гукаючи:

«Хто наступний»?

* * *

Сiм схiдцiв i двi повивальницi.

Зруб на зрубi, а в грудях кораблик

Із квiткою, замiсть вiтрила.

Вiдкривають нiч для кволих i безногих,

Вiдкривають день: плаче гуска

Сльозами, довшими вiд конопель.

* * *

Сусiде в повiтрi, обiзвися.

Вимов пелюстку, довшу вiд водограю

Усi верхи, учi чвалом —

І тiльки свiчка

Сповiщае про першу заповiдь тьми.

* * *

Око на курячих нiжках, в руцi корiння,

Свiтять ведмедям i курчатам на роздорiжжi.

Спалахне жовтим – бульбашкою зiдхне трясовина.

Спалахне фiалковим – хрящик грози

Служить безхребетним за язичок.

* * *

У листок загортають дверi,

Що лiтали по хатi.

Вводять коня з яблуком на стегнi.

Довго п'ють iз полив'яного кухля

І крiзь стелю вiдходять на вiдпочинок.

* * *

Цар царiв стеблини i повiву —

Синiй плащ, заволожений пурпуром —

Везуть посланцi слов в брокатних сувоях,

Хрестяться й спльовують через лiве плече

Де табуни лошакiв

Вiщують кiнець ночi.

* * *

Добрий вечiр, самотносте!

Ось кухоль, ось кiнь мiй, ось мое серце.

Путь моя фiялкова,

Помисли, мiсяцем сточенi.

Не кажи: десь за горами.

Кажи: тут, сьогоднi, опiвночi.

Сьогоднi. Зараз. Нiколи.

* * *

Камiнь? – Важче вiд каменя.

Кров? – Болючiше всiх ран на свiтi.

Вихор? – Попелiе душа, прiрвою зяе розум.

Нiколи. Нiде. Нiколи.

* * *

Рiдний iз найрiднiших,

Ім’ям помаранчовий i перетинчастий,

З душею, завиненою в каченя.

Кажуть: «Дорога», думаючи про смерть.

Кажуть: «Випадковiсть», думаючи про воскресiння.

А ти все ще в пелюстцi.

* * *

Мачинами обвiшали свiт,

Засвiтили кадильницi для перепiлок.

Ховрахам дали зеленоногого поводиря.

Крiзь болота й урвища

Понесла трава скриньку

З власною тiнню.

Видзвонюе глина: «Не вiр мiсяцю,

Вiн i в помислах

Насаджуе стокротки»

* * *

Привид ходить iз зiркою в руцi, —

Лiхтарi розiбрали ще в минулому столiттi. —

Ворушить квочку iз сонними курчатами,

Та всi Гамлети втупились у скриньку телебачення.

* * *

Бiлять зiр, будiвлi, повiтря.

Вiкна, що продукують

Хмарини й жiнок

З гусячими стегнами.

Сусiдка на бальконi тримае конячу голову

Замiсть килима

Й питае Всевишнього:

Я кожного вечора майструю

Тобi виступцi

З яблуневого цвiту.

Чи Ти волiв би,

Щоб я не лiтала на яблуцi?

* * *

Ти сам. Цi дверi останнi i першi.

Там за шатрами змiна династiй,

Змiна стебла, i змiна пам’ятi.

Тут нема промiжного.

Хльоскають крила i ломлять хребти наймолодшим.

Царство самотности – охровий вихор

З блiдою скойкою милосердя.

Ти сам, – решта вiдлуння пустелi.

* * *

Хто ти, провiснице тьми i паросткiв?

Хто ти, найближча, найдальша, по той бiк?

Яблуко Гесперiд? – Навколо Аiдiв присмерк граната.

І лише твоя рука, що воскрешае мертвих.

* * *

Берег, тугiший вiд шкiрки помаранчi.

Натовп без долi й призначення.

Ім’я з малоi, iм’я з великоi лiтери.

Із поколiння в поколiння

Передають, замiсть серця,

Гудзики вiд староi камiзельки, Примовляючи:

Лише ми вiльнi вiд забобонiв!

* * *

Кущ – замiсть ока, сiдло – замiсть нюху,

Горлянку – розвiсив у сусiдньому дворi.

Кажуть: наглядач незримих паросткiв,

Подейкують: син краплi