Палiмпсести

Василь Стус

«Палiмпсести» Василя Стуса – це одна з найбiльш вiдомих поетичних збiрок автора, наповнена фiлософсько-експресiонiстичними образами шляху, долi, смертi i боротьби***. У нiй вiдображенi внутрiшнi переживання автора власного арешту, численнi стилiстичнi прийоми увиразнюють поетику вiршiв. Свiтову славу митцю принесли збiрки «Палiмпсести», «Круговерть», «Веселий цвинтар», «Час творчостi». Василь Стус – украiнський поет-шiстдесятник, майстер фiлософсько-сатиричноi творчостi, полiтв’язень СРСР, Герой Украiни.

Василь Стус

ПАЛІМПСЕСТИ

Благословляю твою сваволю дорого долi, дорого болю!

У новiй збiрцi – вiршi, написанi мiж 1971-77 роками.

В нiй – моi болi й радощi, мрii й передуми, спогади й снiння, образки життя.

ЧАСТИНА ПЕРША

* * *

Гойдаеться вечора зламана вiть,

як костур слiпого, що тичеться в простiр

осiнньоi невiдi. Жалощiв бростi

коцюрбляться в снiннi – а дерево спить.

Гойдаеться вечора зламана вiть

туга, наче слива, рудою налита.

О ти всепрощальна, о несамовита

осмутами вмита твоя ненасить.

Гойдаеться вечора зламана вiть,

i синню тяжкою в осiннiй пожежi

мiй дух басаманить. Кiнчилися стежi:

нам свiт не належить – бовваном стоiть.

Шалена вогненна дорога кипить.

Взялась кушпелою – обвiтренi крони

всю душу обрушать у довгi полони,

i згадкою – вечора зламана вiть.

І сонце – твое, простопадне – кипить.

Тугий небокрай, погорбатiлий з лютi

гiрких дорiкань. О пiддайся покутi

самотностi! (Господи, дай менi жить!)

Удай, що обтято дорогу. Що спить

душа, розколошкана в смертнiм орканi

високих наближень. На серця екранi

гойдаеться вечора зламана вiть.

Гойдаеться вечора зламана вiть,

неначе розбратаний сам iз собою.

Тепер, недорiко, подайсь за водою

(а нишком послухай: чи всесвiт —

не спить?).

Усесвiт – не спить. Вiн ворушиться, во—

втузиться, тузаний хвацько пiд боки

мороками спогадiв. Луняться кроки,

це, Господи, сяево. Це – торжество:

надiй, проминань, i наближень, i на—

вертань у свое, у забуте й дочасне.

Гойдаеться павiть, а сонце – не гасне

i грае в пожежах мосяжна сосна.

Це довге кружляння – над свiтом i пiд

кошлатими хмарами, пiд багряними

торосами замiрiв. Господи, з ними

нехай порiдниться навернений рiд

отой, що принишк попiд товщею неб —

залiзних, iз пластику, шкла i бетону.

Надибую пiсню, ловлю iй до тону

шовкового голосу (зацний погреб).

Поорана чорна дорога кипить

нема нi знаку – од прадавнього шляху.

Сподоб мене, Боже, високого краху!

Вiльготно гойдаеться зламана вiть.

* * *

Я так i не збагнув

i досi ще не знаю,

чи свiт мене минае

чи я його минув.

Днедавне завзялось

у снiннi чарувати.

Та й знакомитi дати

менi проставив хтось!

Свiт повен сподiвань,

мов став, що нi схлюпнеться.

І царство це – минеться

без клятв i без карань.

* * *

Сто дзеркал спрямовано на мене

в самоту мою i нiмоту.

Справдi – тут? Ти – справдi тут?

Напевне,

ти таки не тут. Таки – не тут.

Де ж ти е? А де ж ти е? А де ж ти?

Досi зросту свого не досяг?

Ось вiн, довгожданий дощ (як з решета!) —

заливае душу, всю в сльозах.

Сто твоiх конань… Твоiх народжень…

Страх як тяжко висохлим очам!

Хто еси? Живий чи мрець? Чи, може,

i живий, i мрець – i – сам-на-сам?

* * *

Цей став повiсплений, осiннiй, чорний став,

як антрацит видiнь i кремiнь крику,

вилискуе Люципера очима.

П’янке бездоння лащиться до нiг.

Криваво рветься з нього вороння

майбутнього. Летить крилатолезо

понад проваллям яру, рине впрост

на вутлу синь, високогорлi сосни

i на пропащу голову мою.

Отерплi очi збiглися водно —

повторення оцього чорноставу,

насилу вбгане в череп.

Неприхищений,

а чуеш, чуеш протяг у душi?

* * *

Здаеться, чую: лопають каштани,

жовтозелену викидають брость

i зовсiм поруч – киiвське весняне

пахуче небо гуком налилось.

Здаеться, бачу: рвуться буйнi трави,

де вже вiдговорили всi струмки,

а Украiна, Лебединя, Слава

за сином назирае з-пiд руки.

Невже то – квiтень, i шпачин