Спаленi мрii

Ганна Ткаченко

Що минулося – не забулося… Вiйна увiрвалася й у життя Мар’яниноi родини: чоловiк не повернувся з фронту… Самотня жiнка мрiяла, щоб хоч ii дiти побачили свiтле майбутне. Та не судилося… Фашисти лютували особливо, коли iм чинили опiр: зганяли людей мов худобу на бойню, убивали з кулеметiв, спалювали живцем! У жахливому полум’i зникали не лише села, але й надii на свiтле майбутне! А партизани не поспiшали на допомогу…

Ганна Ткаченко

Спаленi мрii

Не гарячись! Ти думаеш, уже все скiнчено. Не так просто. Це народ…

Час iнший, а народ той же.

Я вивчив його iсторiю.

Їх життездатнiсть i зневага до смертi безмежнi.

Їх не можна пiдкорити…

    О. Довженко. Украiна в огнi

Роздiл 1

1

– Якби ж знати, що дiти в достатку житимуть, якби знати… Заради того все можна знести. – Мар’яна зажурено хитае головою. – А його позаду… ой як багато! – Вона не любить переглядати минуле, але й вiдсахнутися вiд нього не може. – Тепер тiльки б до перемоги дожити. – З такоi думки починаеться кожен день i нею закiнчуеться. – Та чи довго ще чекати? – Їй часом здаеться, що терпiння вже зовсiм не вистачае. І нема iй за що схопитися i на що опертися. Може, давно пiшла б в iнший свiт, але й думку таку не пускае у свою голову, бо мусить виростити дiтей.

Погляд довго блукае хатою, а спинившись на iконах, що висять на покуттi, завмирае. Усе частiше так бувае – тiльки сама в хатi, так i закам’янiе вiд думок. Якби хтось озвався до неi в таку хвилину, вона б його не почула, бо тут лише ii тiло, а сама – далеко звiдси. Тiкають вiд цього життя навiть думки, аби хоч трохи десь вiдпочити. Радiють, коли знайдуть Федора чи неньку з татком, а вже коли потраплять у босоноге дитинство, то й не вибратися звiдти так швидко. А як прийде вона до пам’ятi, аж стрепенеться, пригадавши, хто вона, як живе i в який час.

– Зима насуваеться, а й полiнця дров у господарствi нема, – тiльки проказали вуста, як скорбота знову почала ii хитати. – Ось виростеш i козаком станеш, тодi все в матерi буде – тепла черiнь, на якiй усi кiсточки, застудженi за життя, вигрiються, смачний борщ iз м’ясом, вареники зi сметаною – iж скiльки душа забажае, валянки битi й кожушок легенький, хустка тепла, будинок просторий, щоб усi дiти та онуки в ньому помiстилися.

Аж свiтлiшим ставало ii обличчя, неначе все вже збулося, навiть випрямилася зiгнута спина, розправилися стомленi плечi та якийсь невидимий вогник запалив ii очi, але на мить…

– Хiба це так багато? – По хвилi важко зiтхнула, коли знову думками повернулася у свою хату. – Та й самi ми все це зробимо, дали б нам тiльки таку можливiсть. Хiба ж це справедливо, коли людина все життя працюе й не мае навiть необхiдного? Землi пiд хатою багато, а ми голоднi, лiси навколо стоять, а ми в холодi. – Знову ii стомлений погляд, мов неприкаяний, пiшов блукати хатою. Цього разу вiн спинився на дитятi. – Ой-йой-йой, синку! І що я татковi скажу, якщо ти помреш? Було двое, а я й одного не зберегла… – пригадувала той день, коли народила двiйню – одну живу дитину, а другу – метрву. – Вiдкрий оченята та засмiйся дзвiнко, як ти вмiеш – на всю хату, – благала, вдивляючись у рiдне личко.

Люляй, люляй, мiй синочку,

Тато зробить забовочку,

Зробить шабельку кленову,

Та ще й коника гнiдого,

Мама вишие сорочку,

Люляй, люляй, мiй синочку.

Мар’яна вже вкотре спiвала колискову своему Ваньковi, мiцно притискаючи його до себе, аби зiгрiти своiм тiлом.

– Татко тебе любив би, на плечах носив, на спинi катав. Але чи побачиш ти його? Ось коли видужаеш, проситимеш i ти Бога, вiн обов’язково тебе почуе, бо ти ще безгрiшний. Проситимеш дуже, адже ви з татком повиннi зустрiтися тут – на землi. – Ледь посмiхнулася та далi пригадала бабусину пiсню:

Люляй, люляй, мiй Іванку,

Завтра вбереш вишиванку,

Припнеш шабельку до боку

Та й поiдеш в свiт широкий.

Замотувала його холоднi ноги своею старою, але теплою хусткою.

– Вiд учорашнього вечора жар не спадае. Холодно стало, а в хатi тепла не знайти. – Притулялася до його гарячого лобика своiми