Замкнене коло
Свiтлана Талан
Покидаючи назавжди дитячий будинок, де вона опинилася пiсля смертi бабусi, единоi рiдноi людини, Мирослава хотiла назавжди залишити в минулому цi сповненi болю роки ii життя. Навiть найближчий подрузi дала не той номер телефону, обiрвавши останнiй зв’язок. Але вже дорослiй Мирославi на мiських вулицях, серед людського натовпу, почала ввижатися покiйна бабуся… І ii життя наче перетворилося на пекло. Негаразди переслiдують Мирославу та близьких iй людей, аж поки вона не наважуеться дослухатися до поради примарноi бабусi: «Продай своi нещастя…» Проте, залишивши ii ненадовго, чужi бiди знов i знов повертаються, стаючи втричi болючiшi. Мирослава розумiе: за будь-яку цiну вона мусить розiрвати це замкнене коло…
Свiтлана Талан
Замкнене коло
Передмова
Старенькi «Жигулi», похитуючись у рiзнi боки, довго пленталися пiщаною дорогою через поля. Навколо нi душi. Лише покинутi напризволяще людьми широкi та розлогi поля, на яких владно оселилися бур’яни. Стояла полуденна лiтня спека. Мирослава, яка сидiла поруч водiя, вiдчинила вiкно. Вiтерець повiяв прохолодою лише на якусь мить, а потiм запилюжило, i жiнцi довелося прикрити вiкно, залишивши тiльки маленьку щiлинку, щоб не задихнутися вiд спеки.
– Довго ще iхати? – спитала вона мовчазного водiя, який за дорогу не зронив жодного слова.
– Не дуже, – буркнув вiн i знову йому нiби зацiпило.
– Ви такий завжди?
– Який? – неуважно запитав водiй.
– Мовчазний.
– Коли як.
– То поговорiть зi мною, бо я дуже хвилююся, – попрохала Мирослава дещо нервово.
– Я найнявся до вас водiем, а не клоуном, щоб вас розважати, – сказав чоловiк непривiтно, i жiнка зрозумiла, що розмову закiнчено.
Мирослава тяжко зiтхнула i витерла вологою серветкою спiтнiле чоло. Зараз, як нiколи, iй хотiлося чути людський голос, а не гуготiння цiеi староi автiвки. Але розмова з водiем, який згодився за невелику плату довезти ii з мiста до забутого Богом хутора, не вдалася. Мирослава подумала, що краще було, якби вона заплатила дорожче та найняла гарну iномарку з балакучим водiем. Пошкодувала грошi – й ось тепер трясеться вже цiлiсiньку годину в автiвцi з непривiтним водiем. Майбутня зустрiч ii лякала та бентежила, але лише на неi Мирослава покладала останнi сподiвання. Так жити далi вона вже не могла, але зосталася надiя лише на стареньку вiщунку бабцю Дубовиху, яку називали по-рiзному, а найчастiше – старою вiдьмою. Мирославi сказали, що iй вже понад сто рокiв, тому жiнка дуже нервувала, побоюючись, що стареньку може вже не застати серед живих. А може бути ще гiрше, коли бабця не зможе або не захоче iй допомогти.
Нарештi вдалинi Мирослава помiтила кiлька хатинок. Вона до болю в очах почала вдивлятися, гадаючи, в якiй з хатинок чекае на неi порятунок вiд бiди, у котрiй вона сама винна. В грудях шалено почало стугонiти серце, коли автiвка зупинилася бiля вбогоi хатки.
– Тут, – сказав водiй коротко та ясно.
– Дякую, – вiдповiла Мирослава. – Ви зачекаете на мене тут?
– Якщо заплатите за простiй.
– Добре, добре, – сказала вона й похапцем розрахувалася з водiем.
За невисоким парканом жiнка помiтила курей, якi греблися бiля повiтки, й у неi трохи вiдлягло вiд серця. Якщо е кури, то е й життя в цiй невеличкiй, похиленiй на один бiк хатинцi з маленькими вiкнами, що майже торкалися землi.
Жiнка вiдчинила хвiрточку та озирнулася: чи нема бува собаки? Будки не було видно, i вона пройшлася подвiр’ям. Постукала у дверi й завмерла в чеканнi.
– Вiдчинено, – почулося з хати.
Мирослава вiдчинила дверi й одразу ж перед собою в напiвтемрявi побачила стару жiнку з безкровним обличчям у бiлiй хустинцi. Жiнка сидiла за столом, поклавши на нього сухi, майже жовтi руки.
– Добридень, – привiталася Мирослава, не вгадавши свого голосу. – Я до вас…
– Називай мене, як усi, Дубовихою.
– А… iм’я?
– Та чи пам’ятаю я його? Чи мае воно зараз якесь значення?
– Я до вас по допомогу.
– Звичайно ж! До цiеi хати заходять лише по допомогу. Я вже звикла до цього. Проходь, сiдай, бо мiй час, як i твiй, швидко спливае.
Мирослава сi