Пасажир

Жан-Крiстоф Гранже

Намагаючись повернути пам’ять пацiенту, що може бути свiдком жахливого вбивства, психолог Матiас Фрер усвiдомить: вiн – такий самий «пасажир без пам’ятi». Вiн теж зiйшов iз потяга в невiдомому мiстi, прихопивши з минулого життя лише вигаданi спогади. Матiас Фрер не народжувався, не вчився, не працював… То чому його переслiдують загадковi люди у чорному? Чому незнайомий чоловiк назвав його iменем убивцi, якого розшукуе полiцiя? Лейтенант полiцii Анаiс Шатле впевнена, що вiн невинний. Та лише сам Фрер може повернутися власними слiдами у свое минуле життя в пошуках iстини. Але скiльки буде цих життiв?…

Жан-Крiстоф Гранже

Пасажир

Мiшелi Рока-Фелiппо присвячуеться

І

Матiас Фрер

Дзвiнок прошив його свiдомiсть, немов розпечена голка.

Йому снився мур, осяяний сонцем. Вiн простував за своею тiнню уздовж бiлоi огорожi. У того муру не було нi початку, нi краю. Мур був цiлим усесвiтом. Гладеньким, слiпучим, байдужим…

Дзвiнок прозвучав знову.

Вiн розплющив очi. Побачив свiтлянi числа кварцового будильника, що стояв поруч. Двi хвилини на п’яту. Вiн звiвся на лiктя. Помацав, щоб знайти телефон. Рука потрапила в порожнечу. Згадав, що перебувае в кiмнатi для вiдпочинку. Понишпорив у кишенях халата i знайшов мобiльника. Глянув на екрана. Номер був незнайомий. Вiн мовчки натиснув кнопку.

Темряву в кiмнатi розiтнув чийсь голос:

– Фрер?

Вiн не вiдповiв.

– Ви Матiас Фрер, черговий психiатр?

Голос лунав неначе десь iздаля. Знову марення. Мур, слiпуче бiле сяйво, тiнь…

– Так, це я, – нарештi буркнув вiн.

– Мое прiзвище Фiйон, я лiкар. Чергую у кварталi Сен-Жан Бельсье.

– Чому ви телефонуете менi за цим номером?

– Бо менi його дали. Я часом не заважаю вам?

Очi його нарештi звикли до пiтьми. Негатоскоп. Металевий стiл. Шафка для лiкiв, замкнена на два оберти ключа. Кiмната для вiдпочинку була у звичайнiсiнькому консультацiйному кабiнетi, тiльки свiтло вимкнули. Вiн спав на оглядовому столi.

– Що там сталося? – буркнув вiн, пiдводячись.

– Чудернацька iсторiя на вокзалi Сен-Жан. Опiвночi сторожi знайшли там якогось чолов’ягу. Волоцюгу, що ховався в мастильнi бiля залiзничних колiй.

Лiкар вочевидь нервував. Фрер знову зиркнув на будильника: п’ять по четвертiй.

– Вони припровадили його до медпункту, а потiм зателефонували до комiсарiату на бульварi Капуцинiв. Полiцаi забрали його i зв’язалися зi мною. Я приiхав i оглянув його.

– Вiн поранений?

– Нi. Але вiн геть утратив пам’ять. Мене це вразило.

Фрер позiхнув.

– А вiн не симулюе?

– Ви фахiвець, то вам i судити. Та, гадаю, нi. У нього такий вигляд, наче вiн… десь далеко. Або, швидше, нiде.

– Менi телефонуватимуть iз полiцii?

– Нi, патруль iз вулицi Бак уже везе його до вас.

– Красненько дякую, – зiронiзував вiн.

– Я не жартую. Ви можете допомогти йому, я певен.

– Ви написали медичний висновок?

– Вiн у нього. Нехай щастить.

Чолов’яга повiсив слухавку, видно було, що йому кортiло скiнчити ту розмову. Матiас Фрер якусь хвилю сидiв нерухомо. У вухах знай дзумкотiли короткi гудки. Ох, таки недобра видалася ця нiч! Розважатися почали ще о дев’ятiй вечора. У стацiонарi новий пацiент навалив купу в палатi, а потiм нажерся власного лайна i зламав зап’ястя санiтаровi. За пiвгодини по тому в захiдному корпусi одна пацiентка перерiзала собi вени клаптем лiнолеуму. Фрер надав iй першу допомогу i перевiв до Пеллегрена.

Лiг вiдпочити вiн опiвночi. Не минуло й години, як один пацiент вирвався голий надвiр i заходився сурмити у пластмасову дудку. Довелося вколоти йому три ампули седативного препарату, а потiм заспокоювати всiх, кого вiн збурив тим концертом. Тодi ж таки хлопчину з вiддiлення токсикологii спiткав напад епiлепсii. Поки Фрер прибiг туди, той неборак прикусив собi язика. З рота в нього бурхала кров. Щоб погамувати корчi, довелося тримати його вчотирьох. У тiй веремii пацiент поцупив у Фрера мобiльника. Психiатр мусив зачекати, аж доки той зомлiе, щоб видерти з його пальцiв закривавленого телефона.

Знову вклався спати вiн о пiв на четверту