Вiзок Анку

Микита Кiляров

Зiштовхнувшись з небезпекою, людям важко мiркувати рацiонально, особливо якщо небезпека не пiддаеться розумним поясненням. Що тодi вiдбуваеться з нашою свiдомiстю? Невже вона губиться в туманi несусвiтнiх думок? Кожному герою доведеться розвiювати свiй власний туман, та чи витримае така пiддатлива людська свiдомiсть зовсiм не земнi, а часом потойбiчнi випробування? Готичнi маетки, незвiданi куточки планети, страшнi мiфи та легенди. Куди саме занесуть вас сторiнки збiрки, що складаеться з 12 химерних оповiдань у жанрi трилеру, детектива та хорору?

Микита Кiляров

Вiзок Анку

Вiзок Анку[1 - Анку – iдеться про образ смертi у бретонськiй мiфологii.]

Усi знають, що смерть неминуча, але оскiльки вона не близька, то нiхто про неi не думае.

    Аристотель

Мое життя назавжди змiнила звiстка про смерть кращого друга. Ядучий бiль, що просяк кожну лiтеру лиховiсного листа, осiв на днi мого застиглого серця. Коли я слiзно поглинав слова, скороспiшно написанi його дружиною, здавалось, що шестерiнки всiх годинникiв на свiтi враз зупинилися. Туга, що вона поширювалася кожною моею здоровою жилою, зрештою настiльки збiльшилась, що виривалася iз грудей, перехоплюючи менi подих.

Щотижня в своему поштовому ящику я iз захватом знаходив листа вiд свого друга Найдена. Нашi дружнi вузда мiцно трималися ще зi шкiльного вiку. Так склалась доля, що невдовзi, як Найден отримав диплом, у подорож рiкою Стiкс вiдправився його заможненький дiд, чий спадок оцiнювали в кiлька мiльйонiв. Усе багатство, включно з розкiшним маетком, перейшли у розпорядження мого друга. А вiн, пройнятий неземними радощами, навiть освiдчився своiй коханiй Роналiнi й подарував нареченiй коштовну родинну каблучку. Хлопець перебрався до Францii, на пiвострiв Бретань, й оселився серед ii легендарних лiсiв, зачарованих озер та мiстичних гаiв.

Щоразу у своiх листах Найден нарiкав менi на сiрiсть та блiдоту навколишньоi природи, на той гнiтючий настрiй, що вiн щоразу опосiдав його молоде серце. Густий туман не сходив з гладких озерних поверхонь, а дощi безперестанку спускалися на сирий бретонський грунт. А втiм, мiй друг усе нiяк не мiг натiшитися своiй щасливiй долi та небувалому везiнню, котрi враз змiнили русло його життевоi рiки.

Наприкiнцi листiв Найден запрошував до себе в гостi, а я щоразу вiдповiдав, що з нетерпiнням чекаю нашоi зустрiчi, хоча й усвiдомлював, що нiколи не наважусь на такий далекий вiзит. Одначе життя зробило пiдступний оберт, вгнавши менi у душу не тiльки палкий смуток, але й тривке почуття провини вiд нестриманоi обiцянки. В один момент iз заклопотаного голодранця я перетворився на достатнього чоловiка з купою вiльного часу, аби провести близьку менi людину в останню дорогу.

Я пам’ятав Найдена зовсiм молодим. Чорнявим, худеньким парубком з виголеним обличчям, що повсякчас жалiвся на свiй дитячий вигляд. З нас двох мене завше вважали старшим через високiй зрiст та жорстку щетину, хоча насправдi Найден мав за плечима на два лiта бiльше за мене. Проте його неперевершена кмiтливiсть безперестанку нас рятувала навiть у найбiльш безвихiдних ситуацiях. Веселiсть, бадьорiсть, доброта – усе це й досi жило в моiй пам’ятi при кожнiй згадцi про Найдена. Весь час. Допоки я наочно не побачив застигле постарiле тiло свого друга.

Усi моi картинки й барви в головi нараз змiнилися, як замiнюють вигорiлi свiчки в хатинах, коли я уздрiв його обличчя на бiлому простирадлi, а худорляве тiло, що воно обрамлене дерев’яною труною, в чорному костюмi. Я споглядав заплющенi очi товариша, але бачив iншу людину, що потроху витiсняла в думках такий закоренiлий образ Найдена… Фiолетовi вуста, немовби розфарбованi чорнилами молюскiв, непорушно стиснулися у мiцнi кайдани тишi. Ще нiколи синява пiд очима Найдена не мала такий гнiтючий вигляд, як в ту мить, коли вона встелилася на зблiдлу шкiру чоловiка.

Я пiдiйшов ближче, не здатний вiдвести погляд од бездиханного тiла, що колись бадьоро стрибало парканами. Сильнi руки, що постiйно сперечались з моiми у затятiй боротьбi на лiктях, нерухомо спочивали на остиглих грудях. Вiчнiсть заповнила порожнечу, де до