Мазуревичi. Історiя одного роду
Дарина Гнатко
Рiд Мазуревичiв споконвiку був знаний своею жорстокiстю. Усупереч волi батькiв юна Марфа вийшла замiж за Уласа Мазуревича, та щастя з ним не пiзнала. Усi надii покладала на сина Тихона, але й вiн удався у своiх жорстоких предкiв: жадiбний та безсердечний, вiн крокуе кривавою стежиною. Вiн перетворив на пекло життя не тiльки численних коханок, а й своеi дружини, багатоi спадкоемицi Софii Льохвицькоi. Їхня спiльна донька Ярина ненавидить батька-тирана. Вона покохала Степана, батько якого загинув вiд рук Тихона. Тепер понад усе Ярина хоче розiрвати коло страждань та спокутувати грiхи роду Мазуревичiв. Але цiна може виявитися зависокою для неi.
Крiзь революцiю та вiйну, утрати i пристрасть, ненависть i любов – шлях п’яти поколiнь одного роду.
Дарина Гнатко
Мазуревичi. Історiя одного роду
«Коронацiя слова» створюе для вас нову хвилю украiнськоi лiтератури – яскраву, рiзножанрову, захопливу, – яка е дзеркалом сьогодення i скарбом для майбутнiх поколiнь.
Тетяна та Юрiй Логушi, засновники проекту
Мiжнародний лiтературний конкурс романiв, кiносценарiiв, п’ес, пiсенноi лiрики та творiв для дiтей «Коронацiя слова» був заснований за пiдтримки бренда найпопулярнiшого украiнського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новiтньоi украiнськоi культури.
Лiтература, кiно, театр i пiсня обранi не випадково, адже саме цi жанри е стратегiчними жанрами культури, що формують i визначають зрiлiсть нацii.
Метою конкурсу та його завданням е пошук нових iмен, видання найкращих романiв, стимулювання й пiдтримка сучасного лiтературного процесу, кiно й театру i як наслiдок – наповнення украiнського ринку повнокровною конкурентоспроможною лiтературою, а кiно й театру – якiсними украiнськими фiльмами й п’есами.
koronatsiya.com
Пролог
Липкий, докучливий мокрий снiг з упертiстю вередливоi дитини сипався на землю. Летiв пронизаним холодними вiтрами повiтрям, аби майже одразу ж розтанути на вологiй, чорнiй, маснiй землi цвинтаря. Пролiтав над багатолюдним натовпом, що зiбрався край того цвинтаря, неподалiк густого куща шипшини, i допитливим перехожим зазирався на двi труни – одну велику, а другу зовсiм маленьку. Кружляв у повiтрi, мов у роздумах, а тодi все ж м’яко, наче соромлячись, опускався на лиця двох, що лежали в тих домовинах, – молодоi жiнки та зовсiм ще маленького дiвчати, рочкiв чотирьох.
Над цвинтарем iшов мокрий снiг.
Мокрий снiг падав на двi домовини.
Олекса стояв поряд цих останнiх сумних притулкiв дружини та доньки, мовчазний та мов байдужий, i темнi очi його уважно, наполегливо навiть вдивлялися в жовтувато-блiдi лиця тих, котрi ще вчора квiтли до нього усмiшками, i нiяк не мiг повiрити, що iх бiльше не буде поруч, що не озветься до нього ранком дружина й не засмiеться дзвiночком Дора. Дорочка… Це незвичне, дивакувате iм’я вигадала для доньки Ольга, а вiн уже й не суперечив, бо сперечатися з його покiйною норовливою дружиною завжди було справою марною та невдячною.
Покiйною…
Гiркотою, невимовною гiркотою дрижало це слово на вустах, ткнулося назовнi, та вимовити його вiн нiяк не мiг. Для нього Ольга ще не була покiйною, вона була для нього живою, у його свiдомостi вона ще зоставалася такою, якою була два днi тому: веселою, майже пустункою, красунею з густим рудим волоссям i лукавими зеленими очима, що радiла життю… Такою, веселою та сяйливою вродою, зустрiв вiн ii шiсть рокiв тому…
Холоднi швидкi пальцi раптом ткнули йому в руки щось тверде й тонке, Олекса здригнувся i вiдiрвав очi вiд застиглого обличчя дружини. І похолонув. Прямо на нього, суворо та наче осудливо, дивилися великi зеленi очi.
Очi Ольги на чужому лицi.
Морозом, зимном пiшло поза спиною у нього, коли узрiв вiн очi цi, очi дружини на молодому, досить привабливому лицi, з нахмуреним чолом i стуленими в ниточку вустами, лицi, котре вiнчала стареча чорна хустка.
– Вiзьмiть свiчку, – прошелестiв вiтром тихий, наполегливий шепiт, i зелень молодоi трави з очей ii знову нагадала йому пронизливо-зеленi очi дружини