Оргiя

Леся Украiнка

«Оргiя» Лесi Украiнки – iсторична драма, подii якоi вiдкривають перед читачем античний свiт***. Темою п’еси е протистояння Грецii та Риму. Найвiдомiшими творами авторки е поетичнi збiрки «На крилах пiсень»», «Думи i мрii», п’еси «Лiсова пiсня», «Одержима», «Бояриня», «Оргiя», «Блакитна троянда», «Кассандра», «Камiнний господар» тощо. Леся Украiнка – видатна украiнська письменниця, перу якоi належить низка генiальних творiв, для ii iдiостилю характернi посилений психологiзм та фiлософiчнiсть у поеднаннi з сугестiею.

Леся Украiнка

ОРГІЯ

Драматична поема

Дiячi:

Антей – спiвець.

Гермiона – мати його.

Евфрозiна – сестра його.

Нерiса – жiнка його.

Хiлон – ученик його.

Федон – скульптор.

Меценат – багатий, значний римлянин, нащадок вiдомого Мецената.

Префект.

Прокуратор.

Гостi на оргii, раби, рабинi, танцiвницi, мiми, хор панегiристiв.

Дiеться в Корiнфi пiд римським пануванням.

I

Садок в оселi спiвця-поета Антея, невеличкий, оточений глухими мурами, з хвiрткою в однiй стiнi; в глибинi садка домок повiткою на чотирьох стовпах i з двома дверима – однi в андронiт, другi – в гiнекей.

Гермiона, стара мати Антеева, сидить на порозi гiнекея i пряде вовну. Чутно стук у хвiртку.

Гермiона (не встаючи).

Хто там?

Голос (за хвiрткою).

Се я, Хiлон Алкмеонiд.

Гермiона (гукае в напрямi других дверей).

Антею, вийди! ученик до тебе!

(Сама лишаеться сидiти, лише нижче спускае покривало.)

Антей (молодий, але мужнього вигляду, виходить з дверей i вiдчиняе Хiлоновi хвiртку).

Сьогоднi ти, Хiлоне, запiзнився.

Всi учнi розiйшлися.

Хiлон (дуже молодий хлопець, говорить запинаючись, з видимою нiяковiстю).

Вибачай…

але… я, власне, не прийшов учитись…

Антей (привiтно).

Будь гостем.

(Сiдае на ослонi пiд деревом i показуе Хiлоновi мiсце коло себе, але той лишаеться стояти.)

Чом не сядеш?

Хiлон.

Маю справу…

Антей.

Аж сiсти нiколи, таку нагальну?

Хiлон.

Воно-то нi… але… пробач… я мушу

подякувать сьогоднi за науку…

Я бiльше не прийду.

Антей.

Чому?

Хiлон мовчить.

Та правда,

менi про се питать не випадае.

Я, очевидячки, не догодив

тобi наукою. Що ж, не соромся, —

соромитись приходиться менi.

Хiлон (щиро).

Нi, нi, учителю! Того не думай!

От свiдок Аполлон, що я шаную

науку ту, мов святощi мiстерiй!

Антей.

Тодi не розумiю…

(Перебивае сам себе, вдарившись долонею по чолi.)

Догадався!

(Видно, що й йому трохи нiяково.)

Хiлоне, слухай… Я пождати можу,

поки скiнчиш усю мою науку…

Та я волiв би i зовсiм не брати

вiд тебе грошей, як тобi то трудно…

Хiлон.

Учителю, та ти ж не багатир.

Антей.

Хiлоне, я скажу тобi по правдi,

хоч ти ще молодий такее слухать,

але iнакше трудно довести…

Бач, спiв, музика й слово – мiй зарiбок,

та хист мiй я таки цiную вище,

нiж тii грошi, що приходять з нього.

Я талану нiкого не навчив

i не навчу – се ж тiльки бог здолае, —

отож коли я вчу людей звичайних,

недiткнутих рукою Аполлона,

то – я навчаю iх малоi втiхи

перебирати струни доладненько

та вимовляти думку виразнiше,

вони ж менi дають дещицю грошей,

i так ми в обрахунку. Як же бог

менi пошле обранця молодого,

щоб я йому служив своiм здобутком,

i бачу я, що кожда мертва форма,

яку я викладаю перед ним,

присвоiвшись йому, вмить оживае,

i генiй молодий в прадавнiй формi

шумуе та iскриться самоцвiтом,

як молоде вино в старiм кришталi, —

тодi я вже заплачений. Нi, бiльше, —

я наче почуваюсь до вини,

що я нездатен так йому служити,

як би хотiв. Тепер ти розумiеш?

Хiлон.

Учителю…

(Зворушення не дае йому говорити, вiн низько похиляе голову i прикривае долонею очi.)

Антей.

Коли тепер твiй генiй

вже перерiс тi форми й ту науку,

якими я владаю, що ж, мiй хлопче, —

покинь мене, я сам тобi те раджу.

Та тiльки – заклинаю Аполлоном! —

не кидай ще науки, iдь в Афiни,

там, певне, знайдеться iще таке,

чого ми тут не маемо в Корiнфi.

А потiм, покiнчивши рiзнi школи,

учися ще, знаходь собi науку

в книжках, i в людях, i по цiлiм свiтi,

але нiколи не кажи до себе:

«Я вже скiнчив на