Хресна проща

Роман Іваничук

Історiя Украiни в романах

«Для того, щоб ми здобули ту незалежнiсть, якоi хочемо, мусимо пройти Хресну прощу, – каже Роман Іваничук. – Не якусь конкретну. Символiчно народом пройти цей шлях». «Хресна проща» – це iсторичний роман, в якому поеднано рiзнi часи: iсторiя володорювання Данила Галицького, його сина Лева й славетного спiвця Митуси; початок XX столiття, коли парохом у селi Страдчi на Яворiвщинi був отець Миколай Конрад, украiнський греко-католицький святий; хрущовська «вiдлига», часи iснування «Доморосiв» – гуртка молодих студентiв-фiлологiв, одним iз яких був i Роман Іваничук. Об'еднуе ж цi всi часи Страдчiвська печерська Лавра, а також вiчне запитання: «Як зберегти вiрнiсть, себе для своеi землi?»

Роман Іваничук

Хресна проща

І як я вмру, не розумiю —

життя мое одвiчнее…

    Павло Тичина

Книга перша

Домороси. Іспит сумлiння

І

Коли на майданi страдчiвськоi церкви Рiздва Пресвятоi Богородицi не стало празнешного люду й запрошенi на святковi обiди прихожани розходилися лiсовими стежками по двое, по трое, а то й цiлими гуртами до обiйсть, розкиданих по галявинах i вилаштуваних рядочком над тихою Верещицею, я помiтив маленького й зiсохлого, немов коцюрубок, чоловiчка, що сидiв на порозi дзвiницi – в клепанi[1 - Шапка-вушанка.] з проiденими моллю вухами, якi стирчали, немов у пугача, брови мав зведенi уверх дугами, наче вiд подиву; був вiн геть схожий на нiчного птаха, заслiпленого денним свiтлом, й уперто придивлявся до мене, наче хотiв упiзнати, потiм пiдвiвся й пошкандибав до колоди, на якiй сидiв я, i, дихнувши ядучим тютюновим димом, спитав, як менi здалося, досить нахабно:

– Ви що – з печери вилiзли?

– Можливо, – вiдказав я неохоче. – Але дуже давно…

– А певне, що не ниньки… То небезмай три десятки рокiв тому пiд час хресного ходу зайшло в онтой, нинi загратований, отвiр трое хлопцiв i дiвчина – й навiки там пропали…

– Виходить, що не пропали, якщо донинi iх па м’ятаете…

– То ви насправдi – з тих?

– З тих, з тих… – вiдбуркнув я, впiзнавши чоловiчка. – Але йдiть, йдiть собi, вуйку, а я ще трохи сам посиджу…

– А як називаетесь? – не вступався чоловiчок.

– Вам це конче треба знати?.. Сказав я вам: iдiть собi.

А тодi сталося диво: чоловiчок зник, наче його тут зо всiм i не було, я порозглядався й по якiйсь хвилинi побачив на чубку смереки, що заступала дзвiницю, справдешнього пугача з настовбурченими вухами, з жовтими дугами над здивованими очима – був той птах достоту схожий на чоловiчка в клепанi: може, то вiн перемiнився в нiчного птаха…

Й подумалося менi, що я перевтомився за цiлий день чекання.

…Називаюся Ігор Романюк; в це урочище пiд Страдчiвською горою, яка моторошним отвором печерного входу зловiсно вдивляеться у принишклу видолину за Верещицею, я прийшов – згiдно iз колишнiм домовленням мiж нами, чотирма фiломатами, – iз життевих мандрiвок.

Загратоване залiзним пруттям чорне око гори, а ще розмова з чоловiчком, схожим на поморщений коцюрубок, нагадали менi легенду, про нас складену: три десятки рокiв тому четверо вигнанцiв iз Львiвського унiверситету в день Благовiщення зiбралися тут, бiля страдчiвськоi церкви, перед тим, як розiйтися свiтами, щоб попрощатися й поклястися повернутись сюди через тридцять лiт у день храмового празника у Страдчi, хоч нiхто з нас не вiрив, що таке може колись статися, й тодi пiшла iз Янiвщини чутка, що в печеру бiля Страдча зайшли й не вернулися, навiки пропали трое хлопцiв i дiвчина; хтось ту вигадку спородив нiби для того, щоб нiхто з нас нiкому в пам'ятi не залишився i щоб нiхто нiколи не шукав iзгоiв, вiдкинутих з битого шляху, яким вони досi йшли i враз стали нiкому не потрiбними; помолившись у церквi, ми на очах у прихожан, пройшовши разом з ними хресним ходом, вступили у чорний отвiр, i нiхто бiльше нас не бачив i не шукав; згодом хтось загородив печерну дiру залiзними штабами, прибивши печать по нашiй пам'ятi… Боже милий, спам'ятай мене, все це тiльки легенда! Але ж могло так статися, думав я, дивлячись на тихий осiннiй плин Верещицi, бо чому нiхто, крiм мене, не з'явився на умовлене мiсце зустрiчi? Проте Боговi не хо