Прислуга

Кетрiн Стокетт

Служниця Ейбiлiн втратила свого единого сина, але виростила сiмнадцять бiлих дiтей. Служниця Мiннi через свiй нестримний характер не може довго втриматись у жодному домi та повсякчас шукае нових господарiв. Скiтер зовсiм недавно закiнчила унiверситет, мрiе про письменницьку кар’еру i хоче розказати свiтовi про страшну расову несправедливiсть, що пануе на Пiвднi Америки. Цi жiнки – дуже рiзнi i за вiком, i за характером. Їх об’еднуе непереборне бажання змiн. Попри свiй статус вони прагнуть справедливостi та кращого життя. Доля, здаеться, сама пише iхню книгу…

Кетрiн Стокетт

Прислуга

© Kathryn Stockett, 2009

© Dream Works II Distribution Co., обкладинка, 2011

© Buena Vista Home Entertainment, Inc., обкладинка, 2011

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2017

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2017

***

Прислуга

Дiдусевi Стокетту, найкращому оповiдачевi з усiх

Ейбiлiн

Роздiл 1

Серпень 1962

Мей Моблi народилася недiльного ранку в серпнi 1960 року. Боже дитя, як кажуть. Пiклуватися про бiлих малят – моя робота, як i приготування iжi та прибирання. За свое життя виховала сiмнадцятьох дiтей. Я знаю, як змусити дiток спати, втихомирити iхнiй плач i посадити на горщик, перш нiж iхнi мамунi встануть уранцi з лiжка.

Але я нiколи не чула, щоб дитина верещала так, як Мей Моблi Лiфолт. Першого дня, коли я переступила порiг будинку, вона була аж червона й кричала вiд здуття животика, вiдкидаючи пляшечку, наче то гнила рiпа. А мiс Лiфолт, здавалося, просто боялася власного дитяти.

– Що я роблю неправильно? Чому це не припиниться?

Це? Тодi я вперше здогадалася, що щось не так у цiй ситуацii.

Отож, я взяла ту рожеву дитинку, що аж заходилася вiд крику, в своi руки. Погойдала ii на стегнi, щоб вiдiйшли газики, i не минуло й двох хвилин, як Крихiтка перестала плакати та всмiхнулася до мене так, як робить тепер повсякчас. Але мiс Лiфолт до кiнця дня бiльше не взяла власну дитинку на руки. Я достатньо бачила жiнок, якi пiсля пологiв боялися власних дiтей. Ото й подумала, що то воно.

Ще дещо про мiс Лiфолт: вона не тiльки завжди супиться, а ще й худа, мов дошка. Їi ноги нагадують веретено, схоже, вона вiдростила iх минулого тижня. Двадцятитрирiчна, довготелеса, як чотирнадцятирiчний хлопчик. Навiть ii каштанове волосся тонке та рiдесеньке. Вона пробуе начiсувати його, та вiд цього воно здаеться ще тоншим. Їi писок такоi самоi форми, як те червоне дияволеня, що на коробцi цукерок «Редгот», – загострене пiдборiддя й все. Направду, все ii тiло – лише рiзкi вузли та кути, не дивно, що вона не може заспокоiти маля. Дiти люблять повних. Люблять заховати свое личко вам пiд пахву й заснути. І великi товстi ноги люблять. Я це знаю.

Ще до того, як iй виповнився рочок, Мей Моблi повсюдно ходила за мною хвостиком. Стукне п’ята вечора, i вона волочиться за мною, вчепившись у моi мешти, i плаче, мовби я бiльше не повернуся. А мiс Лiфолт, та глипае на мене з-пiд лоба, нiби я вчинила щось погане, i вiддирае те заплакане дитя вiд моеi ноги. От я й думаю, що в цьому е ризик, коли дозволяеш комусь iще виховувати власну дитинку.

Тепер Мей Моблi вже два рочки. У неi великi карi очi та кучерi медового вiдтiнку. Проте залисина на потилицi трохи псуе картину. Коли вона хвилюеться, мiж бровами з’являеться така сама, як i в мами, зморшка. Вони дуже схожi, хiба що Мей Моблi таки повненька. Не стати iй королевою краси. Гадаю, цим мiс Лiфолт переймаеться, та для мене Мей Моблi – особлива дитина.

Я втратила свого хлопчика, Трiлора, якраз перед тим, як почала працювати у мiс Лiфолт. Йому було двадцять чотири. Найкраща частина людського життя. Вiн ще не нажився на цьому свiтi.

Вiн мав невеличку квартирку на Фолi-стрит. Зустрiчався з дуже хорошою дiвчиною, Френсiс, i я сподiвалася, що вони поберуться, та вiн чомусь зволiкав. Не тому, що шукав чогось кращого, а тому, що був розсудливою людиною. Носив великi окуляри й постiйно читав. Вiн навiть почав писати книжку про те, як воно бути чорним,