Мисливцi за привидами (збiрник)
Андрiй Анатолiйович Кокотюха
TeenBookTo
«Свiтла в кабiнi лiфта не було. Просто на хлопцiв звiдти дивилася пара палаючих очей» – ось так двое школярiв зустрiли привида в звичайному, досi безпечному лiфтi багатоповерхового будинку. І це не едина таемниця, яку беруться розгадувати розумник Максим Бiлан i силач Денис Черненко. До того часу вони не думали, що зможуть знайти спiльну мову й подружитися. Але тепер нiхто, крiм них, не врятуе Золотий кубок – головний приз спортивних змагань, на який нацiлилися злодii, не кине виклик викрадачам домашнiх улюбленцiв i, звичайно, не полюватиме на привидiв, котрi зустрiчаються не лише в лiфтах, а й у затишних карпатських будиночках, отриманих у спадок. Небезпечнi пригоди юних детективiв на цьому не закiнчуються…
Андрiй Анатолiйович Кокотюха
Мисливцi за привидами
Повiстi
Полювання на Золотий кубок
1. Безвихiдне становище
Денис Черненко «тонув».
Вiн iшов на дно швидко i стрiмко, мов рибальський гумовий човен, пробитий гострим шматком прибережного корча. Потопав, наче найбiльший у свiтi корабель «Титаник» серед нiчного океану пiд час свого першого i единого рейсу. Гинув на очах у двадцяти хлопцiв та сiмнадцяти дiвчат.
Нiби навмисне, з початком нинiшнього березня жоден iз однокласникiв не захворiв, як це завжди траплялося. Сьомий «А» зiбрався в повному складi, й тепер тридцять сiм пар очей дивляться на того, кому не пощастило. І в жодних очах не прочитати спiвчуття потопаючому.
– Ну, Черненко, ми всi тебе слухаемо, – пiдбадьорив носатий iсторик. У голосi вчителя Денис так само нiчого втiшного не почув. – Розкажи нам щось цiкаве.
– Не знаю я нiчого цiкавого, – буркнув хлопець, стоячи бiля дошки обличчям до класу i переминаючись iз ноги на ногу.
– А менi здавалося, що iсторiя – цiкавий предмет, – iсторик зробив вигляд, що здивувався.
Хтось iз однокласникiв про всяк випадок реготнув.
Прикро ось що: проти iсторii Денис справдi нiчого особливого не мав. Часом йому було навiть цiкаво слухати розповiдi вчителя про рiзнi там боi та переможнi походи князiв та королiв. Правда, коли той говорив про сварки князiв мiж собою, Черненко байдуже дивився у вiкно або обережно починав гортати якийсь новий журнальчик. Про футбол i машини хлопцевi в такi моменти було читати цiкавiше, нiж про якусь там феодальну роздрiбненiсть.
Нi, iсторiя – нормальний предмет. Та й iсторик у них не такий вже занудний. Є гiршi предмети. Вiзьмiть хоч алгебру. Або лiтературу – там постiйно змушують вчити щось напам’ять. Може, Денис i вчив би. Тiльки всi цi вiршики чи шматки класичноi прози йому видавалися зовсiм нецiкавими.
Історiя – то iнша справа. Всi цi давнi воiни, богатирi-ратники, чимось подобалися Денисовi Черненку. Вiн уявляв, скiльки треба сили, аби пiднiмати кованi мечi та довжелезнi списи. Алгебра з ii квадратними коренями князiвським дружинникам точно не потрiбна. Але ж iсторик зараз не про битви його запитуе. І не просить пояснити, чому богатирi мусили займатися спортом…
– Предмет нормальний, – погодився Денис iз учителем, аби лиш не мовчати ганебно.
– О, це вже прогрес! – iсторик пройшовся у Черненка за спиною, заклавши руки за спину, i зайвий раз нагадав чаплю. Його в школi так i дражнили: Чапля. – Значить, я недарма вам намагаюся щось розповiдати. Але, – його худий палець нацiлився на стелю, – я все це не вигадую. Пiдручники теж складають мудрi люди. Тiльки i вони нiчого не вигадують. Історiя, Черненко, залишаеться в документальних лiтописах та героiчних епосах. Особливо це стосуеться iсторii Киiвськоi Русi кiнця десятого-початку одинадцятого столiття. Тому, – вчитель повернувся на свое мiсце, вмостився за столом, пiдсунув до себе класний журнал, – менi хочеться почути вiд тебе, Черненко, iм’я хоча б одного героя того часу.
– Людина-павук! – вигукнув iз задньоi парти Ігор Нещерет. Тепер клас вибухнув реготом дружно.
Історик зробив вигляд, що не звернув уваги на цей вигук.
– Менi здаеться, Черненко, ти трошки подумаеш i скажеш всiм нам, хто був героем народного епосу, який оспiвував боротьбу русичiв з ордами кочiвникiв. А хто такi кочiвники, нам скаже Нещерет.